Вічна пам’ять невинним жертвам голодомору 1932-1933 років

80 років тому нам хотіли винести вирок смерті.

80 років тому мільйони синів і доньок України

були безжально винищені голодомором.

80 років тому наш народ пережив катастрофу,

яка могла зупинити життя всієї нації.

       Мільйони людей, які загинули голодною смертю у 1932-1933 роках не можуть безслідно розчинитися у часі, світлу пам’ять про них збережемо ми — їх діти та онуки. 21 листопада 2013 року у с.Вербки, за участі заступника голови Павлоградської райдержадміністрації Комаркової Л.М., голови районної ради В.Г.Булгакова, сільського голови Холоденок Л.П., учнів школи та громади села проведено мітинг — реквієм.

Любов Пилипівна в своєму виступі наголосила, що сьогодні не має байдужих до подій 1932 – 1933 років. Адже постраждала кожна родина, щохвилини помирали дорослі й діти. Помирали не тому, що був неврожай, чи була повінь, а тому, що не було їсти. В той жахливий період люди раділи гнилій картоплі, будь – якій травинці. З розповіді очевидців знаємо, що голодна смерть найстрашніша – вона повільна, довга, тяжка, пекельна. ВОНА ЗВОДИТЬ З РОЗУМУ! Всім було тяжко, а село Вербки, взагалі, було занесене на чорну дошку. Ті хто вижив пам’ятає і розповідає нащадкам що ХЛІБ – це ЖИТТЯ!

Людмила Михайлівна Комаркова звернулась до підростаючого покоління з проханням цінити кожну мить життя, бути гідними своїх предків, якомога більше дізнаватися та зберігати пам’ять про них, адже вони вижили в нелегкий час. Вижили щоб продовжити свій рід,  щоб засівати лани, збирати врожаї, радіти життю…

Хай же пам’ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, для зміцнення власної держави на власній землі. Хай ніколи не повториться це страшне лихоліття з історії нашого народу.

Ми всі низько схиляємо голови перед пам’яттю мільйонів українських великомучеників, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору.