1 червня-Міжнародний День захисту дітей

Якщо сьогодні природа подарувала теплий сонячний день, то стає радісно подвійно — тому що в перший день літа по всьому світові відзначається Міжнародний день дітей (International Children’s Day). Це свято багатьом знайоме як Міжнародний день захисту дітей.

Міжнародний день дітей — одне з найстаріших міжнародних свят. Рішення про його проведення було прийнято в 1925 році на Всесвітній конференції, присвяченій питанням благополуччя дітей, в Женеві. Чому саме було обрано перше червня, Історія замовчує, але за однією з версій, у 1925 році Генеральний консул Китаю в Сан-Франциско зібрав групу китайських дітей-сиріт і влаштував для них святкування Дуань-у цзе (Фестивалю човнів-драконів), дата якого якраз припала на 1 червня. Завдяки щасливому випадку, день збігся і з часом проведення «дитячої» конференцієї в Женеві.

Вперше це свято відзначалося в 1950 році в 51 країні світу.

Цей день — нагадування дорослим про необхідність дотримання прав дітей на життя, на свободу думки і релігії, на освіту, відпочинок і дозвілля, на захист від фізичного і психологічного насильства, на захист від експлуатації дитячої праці, як необхідних умов для формування гуманного і справедливого суспільства.

З 27 вересня 1991 року набула чинності Конвенція ООН про права дитини, згідно з якою держави, які цю конвенцію підписали, вживають усіх заходів щодо забезпечення захисту прав дитини, зокрема на життя, свободу думки і релігії, тощо.

Міжнародний день захисту дітей відзначається в Україні з 1998 року. В Україні 1-го червня відбуваються різноманітні заходи, що підкреслюють увагу до дитячих прав і до формування гармонійно особистості (а ще школярі вирушали на пляжі, на береги річок і озер, і тим самим захищали себе від втоми, що накопилася за весь навчальний рік).

Діти – це окрема, самостійна частина суспільства, якій притаманні особливі правила поведінки, своєрідні життєві погляди, що забезпечують її розвиток і становлення та перетворення в дорослу частину суспільства.

Унаслідок свого становища діти потребують особливого підходу, соціального захисту та поваги до їх прав.

Що ж нового несла собою Конвенція ООН про права дитини?

Перш за все ту думку, що діти – це не маленькі доросли із маленькими правами, а що вони повноправні члени суспільства, які мають, окрім багатьох прав дорослих і свої особливі права – права на гру, на сімейне виховання, на спілкування з однолітками.

В Конвенції втілювалася той прогресивний погляд, що дитинство – це не підготовка до дорослого життя, а важливий і самоцінний етап життя людини.

Подивимося на події і документи, які передували цій Конвенції.

Перший міжнародний документ, в якому ставилася проблема прав дитини Женевська декларація 1924 р., була спрямована на створення умов, що забезпечують нормальний фізичний і психічний розвиток дитини, право дитини на допомогу, належне виховання, захист.

Женевська Декларація 1924 року була чисто захисним інструментом за самим походженням. Перша світова війна залишила мільйони дітей у надзвичайно важких умовах. У 1920 році Еглантайн Джебб, президент фонду Save the Children та міжнародний Комітет Червоного Хреста вирішили створити Міжнародний Союз Save the Children (Порятуймо дітей). Дуже швидко відділення цієї міжнародної організації у багатьох країнах світу розпочали активну допомогу дітям, які постраждали від війни.

У дуже простих термінах (тут не дано визначення прав як таких) Декларація визначає обов’язки дорослих щодо дітей. Дитина була захищена як особа з її/ його власниками правами, але залишалася залежною від дорослих у користуванні правами, зазначеними у Декларації. І, все ж, Женевська Декларація прав дитини є дуже важливим і прогресивним документом, оскільки вона ставить соціальна та економічні права вище традиційних, громадянських і політичних прав. У 1924 році цю Декларацію прийняла Генеральна Асамблея Ліги Націй. А 10 роками пізніше, у 1934 році її знову підтвердила Генеральна Асамблея, і країни „обіцяли» запровадити принципи Женевської Декларації у своє законодавство.

Власне, з 1924 року, після прийняття Декларації, права дитини увійшли до системи міжнародного права, а сама Декларація стала наріжним каменем всього майбутнього міжнародного розвитку правових ініціатив стосовно прав дитини.

Женевська Декларація прав дитини містить п’ять основних програмних пунктів:

1. Дитині повинні надаватися всі засоби, потрібні для її нормального матеріального і духовного розвитку;
2. Голодна дитина повинна бути нагодована; хвора дитина повинна отримати допомогу; дитина, яка припустилася помилки, повинна бути виправлена; сироті чи безпритульній дитині повинен бути наданий притулок і догляд;
3. Дитина перша повинна отримувати допомогу під час лиха;
4. Дитина повинна мати дитинство і захист від усіх форм експлуатації;
5. Дитину потрібно виховувати в усвідомленні того, що її кращі якості повинні бути спрямовані на благо ближнім.

Відразу ж після другої світової війни, коли було створено Організацію Об’єднаних Націй (ООН), світова спільнота стала приділяти особливу увагу проблемі прав людини.

У 1948 році було прийнято Загальну декларацію прав людини і вирішено підготувати новий міжнародний документ стосовно прав дитини.

У 1957 році Комісія з прав людини розпочала роботу над проектом нової Декларації прав дитини, підготовленим ще на початку 50-х років Радою ООН з економічних і соціальних питань та багатьма громадськими організаціями. У 1959 році ця Декларація була одноголосно ухвалена всіма 78 членами Генеральної Асамблеї ООН у формі резолюції 1386 (XIV). Ця декларація, прийнята одноголосно (до того жоден з документів, навіть Загальна декларація прав людини, не приймалися одноголосно), мала найбільший моральний авторитет у світі.

Порівняно з Женевською Декларацією 1924 року, Декларація 1959 року була більш досконалою і широкою. Вона торкалася не лише життєвих потреб дитини, але й її потреби у любові та розумінні; наголошувала на необхідності зберігати єдність родини, до- та післяпологової допомоги матері і дитині, проголошувала право на ім’я і національність. Крім того, Декларація передбачала обов’язкову і безкоштовну початкову освіту, заборону дитячої праці до певного віку, право дитини на гру і творчість.

У преамбулі Декларації сказано, що дитина, внаслідок її фізичної і розумової незрілості, потребує особливої опіки та уваги, включаючи правовий захист, як до, так і після народження. Отже, батьків, чоловіків і жінок персонально, громадські організації, органи влади на місцевому та національному рівні Декларація закликала визнати ці права та забезпечити їх виконання через правову реформу та іншими шляхами. В цьому полягає горизонтальний ефект Декларації 1959 року. Женевська Декларація стала першим кроком на шляху до визнання дітей як правових суб’єктів (людей з їхніми власними правами). Сам текст декларації свідчить про перехід від соціальної допомоги і захисту дітей до захисту прав дітей. Мова цього документу вже не звучить наївно, це мова більш правового документу.

Декларація 1959 року включає 10 принципів, які можна викласти так:

1. Кожна дитина користується правами, проголошеними цією Декларацією без будь-яких форм дискримінацій.
2. Дитина повинна користуватися особливим захистом і повинна мати можливість для нормального здорового розвитку в умовах свободи гідності.
3. Дитина з моменту народження набуває ім’я і національність.

4.Дитина повинна користуватися благами соціального забезпечення, включаючи адекватний до- та післяпологовий догляд для неї або нього та матері. Дитина повинна мати право на нормальне харчування, житло, творчі та медичні послуги.

5. Дитині, яка є фізично, розумово або соціально неповноцінна, повинні надаватися спеціальне лікування, освіта та догляд.
6. Дитина повинна там, де можливо, зростати під опікою і доглядом її батьків в атмосфері приязні моральної та матеріальної безпеки. Малолітня дитина не повинна, крім виняткових обставин, відокремлюватися від матері. Суспільство і органи влади повинні забезпечити необхідний догляд за дітьми, які залишилися без піклування сім’ї або без адекватних засобів підтримки.
7. Дитина має право на отримання освіти, яка повинна бути обов’язковою та безкоштовною щонайменше на початковому рівні. Дитина повинна мати можливість для гри та творчості.
8. Дитина за будь-яких обставин повинна бути серед перших, хто отримає захист та допомогу.
9. Дитина повинна бути захищена від усіх форм занедбання, жорстокості та експлуатації. Дитину не можна наймати на роботу до досягнення нею визначеного мінімального віку.
10. Дитина повинна бути захищена від расової, релігійної або іншої дискримінації. Вона повинна бути вихована у дусі розуміння, толерантності та дружби між народами, і миру і загального братерства.

В той же час Декларація вважає дитину правовим суб’єктом, тобто не визнає за нею право самостійно користуватися своїми правами. Декларація стосується майже виключно захисних прав, її лейтмотивом є кращі інтереси дитини, іншими словами, дитина визнається окремою істотою.

Декларація прав дитини – документ, що регулює становище дитини у сучасному суспільстві. Головна ідея цього акту «Добро – дітям». В вищезгаданих 10 принципах проголошується, що дитині, незалежно від кольору шкіри, мови, статі, віри, законом повинен бути забезпечений соціальний захист, надані умови та можливості, що дозволили б їй розвиватися фізично, розумово, морально, духовно. У соціальному відношенні висунуто вимоги щодо створення умов для здорової і нормальної життєдіяльності дитини, гарантування їй свободи й гідності. Дитина повинна бути першою серед тих, хто одержує захист і допомогу, а також захищеною від усіх форм недбалого ставлення до неї, не говорячи вже про жорстокість та експлуатацію.

Документом, де зазначено, що людство зобов’язане дати дітям усе найкраще, надійно забезпечити дитинство, яке гарантує в майбутньому розвиток повнолітніх громадян, стала Конвенція про права дитини, схвалена ООН 20 листопада 1989 р. Україна ратифікувала Конвенцію в 1991 р. та внесла відповідні зміни до національного законодавства. Цю Конвенцію ратифікували 189 країн світу. Серед тих, хто не ратифікував її — США та Сомалі.

Конвенція ООН про права дитини – не просто декларація, а міжнародна угода, визначаючи яку, кожна країна повинна дотримуватися її вимог, спиратися на них, у тому числі шляхом внесення доповнень і змін до свого законодавства з метою захисту дітей від різного роду посягань.

Статті Конвенції ООН про права дитини можна розділити на три основні частини:

І. Статті 1-4.1: основні статті, які визначають права дитини і обов’язки держав-сторін. які ратифікували Конвенцію;

П. Статті 42-45: процедури моніторингу запровадження Конвенції;

III. Статті 46-54: формальні положення, які регламентують порядок набуття чинності Конвенції.

Говорячи про права дитини, ми не можемо вибрати з них лише кілька основних прав, адже не буде суперечити духу Конвенції, яка не визнає ієрархії у правах. Жодне з цих прав не може бути відокремлене від інших.

 

 

Павлоградське міськрайонне

управління юстиції